Майоров про уроки чеченського опору для України | Еспресо

Нещодавно у розмові з Дмитром Шульгою обмінялися думками з приводу: як так все ж трапилося, що нескорена Ічкерія перетворилася на свою протилежність -- кадировську сатрапію

Безумовно, ми обговорювали Чечню, але водночас порівнювали ситуацію з українською. Тоді часу було обмаль, а зафіксувати думки на папері виявилося простіше, ніж у живій бесіді. Саме тому я вирішив написати про те, що мене по-справжньому хвилює і цікавить.

На мою думку, в цьому немає аж такого великого парадокса. Ситуація не унікальна навіть для російського імперіалізму. Навпаки, це історія радше універсальна для всіх імперій ще з часів Ахеменідів. І ця універсальність моделі упокорення імперіями є пересторогою для всіх антиімперських сил, включно із сьогоднішньою Україною.

Справді, під час активних фаз бойових дій обох російсько-чеченських війн взаємна ненависть зашкалювала, і ніщо не провіщало майбутнього замирення. Російська агресія практично завжди геноцидна. Вона поєднує сліпий масовий терор (невибіркові бомбардування) з персональними розправами: викраденнями, тортурами, стратами. У таких екстремальних умовах опір -- це не просто ідеологічний, а екзистенційний вибір жертви агресії.

На даному етапі часто складеться враження, що "всі мости знищено", і повернення до підкорення, вибачення чи примирення стає неможливим.

Ознайомтеся також з матеріалом: "Миротворчий марафон". Що ж насправді коїться?

Проте це далеко не так. Безперервний тиск з боку агресора виснажує як фізичні, так і психологічні сили тих, хто чинить опір. Настає час, коли жертва готова на будь-які компроміси, лише б припинити насильство. І в цей момент диявол пропонує свої умови.

На перший погляд, це може виглядати як поступки з боку агресора, однак насправді це є спробою укласти угоду: повільне повернення до нормального життя в обмін на підпорядкування. Все починається з вибіркової амністії для тих, хто боровся. Поступово з'являються колаборанти: деякі втратили віру в успіх боротьби, інші опинилися в безвихідних ситуаціях, а дехто просто продав свої принципи. У Росії це явище отримало назву "чеченізація конфлікту", а одним з перших і найсуттєвіших результатів такої стратегії стало те, що Кадиров і родина Ямадаєвих стали на бік Москви.

Тепер на полі бою вже не росіяни протистоять чеченцям, а самі чеченці ведуть боротьбу між собою. Ця тенденція з часом стає все більш виразною, оскільки постійно відбувається перетікання людей з лав опозиції до колабораційних структур.

Звісно, зрадникам потрібна своя ідеологічна платформа, здатна протистояти визвольному наративу. Вона завжди банальна: бути поряд з сильнішим -- вигідніше і безпечніше; припинення опору веде до зменшення загальних страждань і стабілізації, а продовження опору -- безглузде, несе нові страждання і затягує повернення нормальності.

У Чечні ця логіка колаборації поступово трансформувалася в ідеологію, відому як "Ахмат-сила", або "Шлях Ахмата-хаджи". Мовляв, Ахмат Кадиров своїм вибором врятував чеченську націю від винищення. І тут вже навіть неважливо, що винищували чеченців росіяни. Просте послаблення екстремального терору вже сприймається як благо і подарунок, за який хочеться дякувати хоч Путіну, хоч Кадирову. Вірити у рятівника-Кадирова стає психологічно комфортно.

Читайте також: Не варто слідувати ані Камалі, ані Трампу. Потрібно підходити до справи з розумом.

Після "феноменального порятунку" розпочинається не менш вражаючий "шлях до благополуччя". Росія виливає величезні фінансові ресурси на відновлення зруйнованої країни. Це особливо помітно завдяки масштабному будівництву. Грозний, який був знищений до основ, поступово перетворюється на кавказький аналог Дубаїв: з яскравими неоновими вогнями хмарочосами та архітектурними формами в стилі Близького Сходу. Тепер вже не має значення, хто саме спричинив руйнування міста. Місто стало "кращим", ніж було раніше (хоча насправді це не так, але це окрема тема для обговорення).

На цих дріжджах розквітає масштабний культ загиблого батька Рамзана: пам'ятники, назви вулиць та численні об'єкти мають ім'я Ахмата Кадирова. Молоде чеченське суспільство швидко відновлюється після травм, завданих війною, і вписується в нову реальність автократичного Ахматстану. Росія надає цій підконтрольній території певні поступки в галузі культури та релігії, і в результаті з'являються підстави стверджувати, що досягнуто всього, про що нестабільна та бідна Ічкерія навіть не могла мріяти.

А що ж із супротивом? Опір російському домінуванню та кадировцям у Чечні тривав довго і був надзвичайно запеклим. Більшість країн світу, і Україна зокрема, у той час жили своїм звичайним життям, не помічаючи трагедій та героїзму, які розгорталися на Північному Кавказі. Але будь-який тривалий опір врешті-решт вичерпується. Закінчуються люди, зникає мотивація, і перспективи подальшої боротьби стають туманними. Чеченці чинили супротив довше, ніж УПА.

Основна концепція незалежності полягає в тому, щоб бути господарем власного життя і мати можливість контролювати свою долю. Чеченський національний рух 1990-х років був таким потужним, оскільки чеченці пам’ятали про знищення інтелігенції, сталінські депортації та принизливе становище під час правління Хрущова і Брежнєва. Власна держава повинна була слугувати бар'єром проти повторення цих страждань. Проте сучасна Росія змогла зробити боротьбу чеченців за свою державність більш дорогою, ніж ризик залишитися під владою непередбачуваної імперії. "Шлях Ахмата" — це неофіційні гарантії запобігання новим геноцидам в обмін на збереження лояльності до Москви.

Путінська "СВО" поставила під загрозу цю угоду, змушуючи Рамзана Кадирова діяти, як вуж на гарячій сковороді. Втім, формальна незалежність залишається цінністю, навіть якщо ти — Білорусь.

Ознайомтесь також: Уряд приховує "Стамбул" під завісою "Мінська"

Урок, який Україна повинна засвоїти, полягає в тому, що "ніколи не кажи ніколи". Події в Бучі та Маріуполі не є остаточним захистом від нав'язливого російського "братства". Ми вже пережили це століття тому, а тепер з гіркотою спостерігаємо, як аналогічні ситуації трапляються в Грузії, згадуючи про Ічкерію.

З кількох причин Росія поки що не готова впроваджувати "українізацію конфлікту" за аналогією з "чеченізацією". Проте російська пропаганда поступово шукає механізми впливу на українське суспільство, прагнучи поглибити внутрішні розбіжності та створити "партію миру". Цей рух не буде складатися з традиційних ватників, а скоріше з розчарованих і зневірених патріотів.

Для ефективної протидії агресивній пропаганді недостатньо лише збільшувати рівень тривоги в суспільстві через страхи, пов'язані з можливими повтореннями трагедій, як Буча чи Маріуполь. Наша стратегія повинна базуватися на довгостроковій концепції відносин із Росією, незалежно від того, чи вона прийде до нас з погрозами чи обіцянками. Кавказькі моджахеди знайшли свою мету в джихадизмі. Коли раціональні причини для боротьби зникли, їх мотиви стали виключно догматичними. Моджахеди ведуть джихад не через почуття гноблення, а оскільки це є їхнім особистим релігійним обов'язком. Цей підхід дозволив партизанам протистояти ворогові на Північному Кавказі ще кілька років, незважаючи на зрештою неминучі поразки, адже вони не мали підтримки і союзників, на відміну від України в наш час.

Однак повністю покладатися на західну допомогу було б необачно. По-перше, ми не маємо контролю над цим рятівним "інструментом". По-друге, чим більше ми сподіваємось на союзників, тим більше ризикуємо зіштовхнутися з розчаруванням. Відчуття зради може бути сильнішим за ненависть до традиційного ворога. Це завжди використовують вербувальники: вони формують у потенційних зрадників відчуття, що саме вони стали жертвами зради. У такому випадку колаборанти відчувають себе вільними від будь-яких зобов'язань і мають право на помсту. І вже тепер чеченці мстять ворогам Росії за те, що колись не отримали підтримки у своїй боротьбі за свободу.

Витоки

Про автора. Максим Майоров, український історик, співробітник Центру стратегічних комунікацій