"Не варто боятися, якщо намагаються відібрати твою гідність". Яким чином та з яких причин директорка Харківського літературного музею отримала Премію Василя Стуса?

Ігор Калинець, Віталій Портников, Святослав Вакарчук, Сергій Жадан, Влад Троїцький, Сергій Буковський, - всі ці люди у різні роки тримали в руках цю нагороду. Нині до їхньої когорти долучилося ще одне ім'я: Тетяна Пилипчук.

Тепер жоден день у моєму колись звичайному житті не минає без участі у світських заходах. Вчора ми з Антоніною відвідали святкування сімдесятиріччя української редакції "Радіо Свобода". А сьогодні мали можливість бути присутніми на церемонії вручення Премії імені Василя Стуса. Щороку український ПЕН, Києво-Могилянська Бізнес-школа (KMBS) та видавництво "Дух і Літера" вшановують українських інтелектуалів за їхній особливий внесок у розвиток культурної спадщини та активну громадянську позицію.

Володимир Єрмоленко, який займає посаду президента Українського ПЕН, Тетяна Терен, що виконує обов'язки виконавчої директорки цієї організації, та Дмитро Лазуткін, речник Міністерства оборони України і письменник.

Зізнаюся, я спочатку розхвилювався. Бо для таких поважних дійств не маю ані костюма, ані краватки. А тоді подумав: якщо навіть пан Президент з'являється на людях у худі з тризубом, то що вже казати про мене і мої потерті бриджі? Коли над головою літають російські ракети, стає не до формальностей. І цьогорічна лауреатка Премії Стуса - яскравий тому приклад.

"Де з'являється Таня, там з'являється відчуття сучасного Харкова"

Не буду тримати вас у невіданні, адже ви, напевно, вже в курсі подій, якщо стежите за новинами. Отже, у 2024 році Премію імені Василя Стуса отримала Тетяна Пилипчук, яка очолює Харківський літературний музей. Раніше пані Тетяна не була особливо відомою в медіапросторі, тож хочу розповісти вам про неї більше.

Тетяна Пилипчук, керівниця Харківського літературного музею, стала володаркою Премії імені Василя Стуса-2024.

Тетяна почала свої перші кроки в музейній сфері ще в підлітковому віці. Вона активно займалася шкільним музеєм, а після закінчення школи вирішила поглибити свої знання та вступила на факультет російської філології. Коли цензурні обмеження в Україні зникли разом із радянським режимом, дівчина вперше відкрила для себе українську літературу. Це стало справжнім відкриттям, і вона закохалася в цю літературу на все життя.

Згодом Тетяна Пилипчук починає працювати науковою співробітницею у літературному музеї в Харкові. Вона повністю віддається своїй роботі, ніби не звертаючи уваги на те, що державні структури не проявляють бажання активно підтримувати діяльність цього закладу.

Ситуація починає покращуватися у 2014 році, після Революції Гідності. З того часу керівниця Харківського літературного музею разом зі своєю командою започаткували виїзні програми для переселенців з тимчасово окупованих українських територій. Вони доставляють їм книги та надають підтримку, підбадьорюючи добрим словом.

Ведучий вечора Вадим Карп'як і Тетяна Пилипчук

На початку великого російського вторгнення Тетяна Пилипчук та команда Харківського літературного музею ухвалили сміливе рішення залишитися в рідному місті. Від того часу до сьогодні їхнє кредо залишається незмінним: музей має продовжувати свою діяльність, навіть у найскладніші часи війни.

"Ми зазвичай асоціюємо музеї з історичними експозиціями. Проте Харківський літературний музей вирізняється серед інших. Він не лише зберігає наше минуле, але й активно впливає на сучасність і заглядає у майбутнє. Сьогодні це місце стало осередком мистецького життя Харкова, де креативність і натхнення продовжують існувати, незважаючи на постійні обстріли, руйнування та втрати, які переживає місто", - зазначає Володимир Єрмоленко, філософ, викладач Києво-Могилянської Академії та президент Українського ПЕН.

Тетяна Пилипчук та Володимир Єрмоленко

Існує давнє поняття – genius loci, що перекладається як "дух місця". Сьогодні цей дух втілює Тетяна Пилипчук. Де б не з'явилася Таня, там відчувається пульс сучасного Харкова. Вона належить до тих тихих, скромних людей, які, незважаючи на війну, щоденно виконують свою справу. Саме такі особистості надають життєвого дихання місту, що перебуває на передовій, наповнюючи його українськими значеннями. Так представила цьогорічну лауреатку Премії Василя Стуса Мирослава Барчук, журналістка та віцепрезидентка Українського ПЕН.

Він належав до тих, хто не знав страху.

Після вступного слова від організаторів премії на невелику, але затишну сцену KMBS виходить Тетяна Пилипчук. Вона проголошує промову, яку хочеться розбирати на цитати, як маленьким харків'янам - випалені російські танки. Що я для вас і зробив:

"Сьогодні я виступаю вперше. Зазвичай в таких моментах прийнято починати з висловлення подяки. І я хочу висловити свою вдячність тим, хто щиро оцінив не лише мої зусилля, а й діяльність всього нашого музею. Адже музей — це не лише особистість. Він формується в середовищі, де панує спільнота. Тут щодня відбувається праця, і щоденно живе любов до нашої історії."

Тетяна Пилипчук виголошує промову на Премії ім. Василя Стуса

Премія Василя Стуса має для мене величезне значення, оскільки її засновником є Євген Сверстюк — український дисидент, літературний критик і голова Української Асоціації Незалежної Творчої Інтелігенції (УАНТІ), яка започаткувала цю нагороду в 1989 році. Мені пощастило знати пана Євгена особисто. Він належав до тих людей, які встановлюють ціннісні орієнтири, здатні надихати інших своїм досвідом українського самоусвідомлення, передаючи його з натхненням і свіжістю.

"Пан Євген мав цікаву особливість. Коли я ставила йому запитання, він ніби "зависав", довго мовчав. "Де він зараз? - міркувала я в такі моменти. - У минулому? У майбутньому? У собі?". А потім пан Євген відповідав. Його відповіді завжди були короткими і мудрими".

"Якось я запитала у пана Євгена, яким був Василь Стус. Він відповів: Василь Стус був із тих, хто не боявся. І тоді мені немов розвиднілося. Здалося, що ці слова не лише про шістдесятників, а й про нас".

На мою думку, відвідувачі музеїв шукають це особливе відчуття. Вони хочуть, щоб їхнє особисте життя стало складовою частиною великої історії — такої, що розпочалась задовго до нас і продовжиться після нас. Але для цього нам потрібно, як і Стус, навчитися не боятися.

У 2014 році ми охрестили свій протест Революцією Гідності. Але поняття гідності також тісно пов'язане з шістдесятниками — тими, хто відмовлявся миритися з радянською системою, яка руйнувала українське суспільство. Життя у чергах, написання доносів, відчуття себе "маленькими людьми" — все це створювало атмосферу, де приниження людської честі та гідності стало буденним явищем. Саме шістдесятники тоді відкрито заявили, що кожен має право обирати свій життєвий шлях.

Тетяна Пилипчук та співачка Марія Бурмака, яка отримала Премію Василя Стуса у 1991 році.

Команда Премії ім. Василя Стуса

Шістдесятники вважали, що тільки через деімперіалізацію Радянського Союзу можна відновити національну гідність українського народу. Чи відчували вони страх? Напевно, так. А чи відчуваємо ми його сьогодні? Так, дуже сильно. Але ми вже зробили свій вибір. У часи крайнього випробування у нас залишилося найцінніше. Не можна боятися, коли намагаються відібрати твою гідність.

4 вересня ми провели останню зустріч з Веронікою Кожушко, харківською художницею, яка загинула в серпні внаслідок російських обстрілів міста. Цей день виявився символічним, адже саме тоді, тридцять дев'ять років тому, нас залишив Василь Стус. На думку спадає його відома фраза: "Берегти себе не буду, не та професія". Це ж можна сказати й про Віку Амеліну, Макса Кривцова, Володю Вакуленка. Вони не змогли вберегтися. Не та професія.

Але як можемо ми захистити себе? Як не втратити здатність любити, коли навколо стільки ворожнечі? Я не маю відповіді. Проте одне мені відомо напевно: за нами стоїть величезна спадщина. І сьогодні вона надає нам енергії та мети, щоб боротися і здобувати перемоги.

"Ми не маємо права на демарш, який призведе до безмовності."

Здавалося, після такого натхненного виступу я втратив зв'язок зі всім, що мене оточувало. Навіть про фуршет, приготований для гостей цього вечора, я забув. Вийти з цього забуття мені допоміг Антон Дробович, очільник Українського інституту національної пам'яті.

Цьогорічна лауреатка Премії Василя Стуса є представницею Харкова. Як ви вважаєте, чому саме такі особистості, як пані Тетяна, є підґрунтям сучасності та культурної спадщини українських міст?

Коли російські загарбники намагаються знищити знаки нашої української ідентичності, пані Тетяна та її команда докладають максимум зусиль, щоб зберегти цю пам'ять, цю правду та самобутність. Саме таких охоронців культурної спадщини слід вшановувати на подібних нагородах.

Минулого року українські художники вирішили не брати участі в літературному фестивалі, організованому PEN America, оскільки в його програмі були представлені російські учасники. Як ви думаєте, чи можна встановити діалог між нами та противником під час війни?

Зрозуміло, що діалог вимагає від його учасників готовності уважно вислухати думки один одного. Це основи, що ґрунтуються на повазі до людської гідності та правах людини. Наприклад, якщо обидві сторони визнають, що в Україні відбувається окупаційна війна, тоді така бесіда може мати сенс. Однак, якщо відсутня презумпція чесності, ситуація ускладнюється...

-- У цьому немає сенсу?

Отже, ми стикаємося з питанням, яке часто не помічають українські мислителі. Відмовляючись від участі у спільних заходах з представниками Росії, ми втрачаємо можливість представити свою точку зору світові, водночас надаючи нашим опонентам вільний простір для висловлення своїх думок. Я переконаний, що наразі ми не можемо дозволити собі відмовлятися від діалогу, адже в результаті це призведе лише до нашого мовчання.

Хто повинен та має розпочати подібні бесіди? Чи не варто це робити Міністерству культури та стратегічних комунікацій?

Я не відкидаю цю ймовірність. Проте, на мою думку, першими до цього процесу повинні долучитися провідні експерти. Культурні платформи, бізнес-спільноти - загалом, центри впливу. Серед них можуть бути й такі організації, як Український ПЕН.

Що ще можна додати до цього? Хіба що навести слова Василя Стуса: "Терпи, терпи, терпець тебе шліфує". Я не знаю, як ви, але я завжди сприймав ці відомі рядки по-своєму. На мою думку, Василь Семенович мав на увазі не просто вимушене "терпіння", а справжнє, людське терпіння. Це те, що спонукає діяти відповідально та не заважати іншим. Вважаю, що Тетяні Пилипчук та її команді таке терпіння не є чужим.

Історик та народний обранець Володимир В'ятрович.

Виконавчий продюсер медіаорганізації Суспільне, журналіст Юрій Макаров.

Юрій Макаров, Мирослава Барчук, Вадим Карп'як

Мар'яна Драч, керівниця української редакції "Радіо Свобода"