Смертельна яма? Просто варто зупинити копання. Поради від психолога.
А що, якщо хтось захворіє на простуду?
Ми шукаємо місце для відпочинку вічного, і саме там прощаємося з життям.
Анімаційний фільм "Мадагаскар-2"
Зазвичай я витримую паузу між якоюсь складною та гучною подією й своєю реакцією на неї. Це дає змогу робити висновки й ухвалювати рішення виваженіше. Сплеск емоцій змушує нас помилятися, коли ми щось обмірковуємо. Після оголошення результатів виборів у США буря почуттів охопила всіх. Прихильники Трампа відчувають небувале окрилення й підйом, святкують перемогу, вітають одне одного й сповнені райдужних очікувань. Ті, хто сподівався на перемогу Камали Гарріс, глибоко розчаровані, знесилені, роблять максимально похмурі прогнози. Прихильники демократів настільки уражені, що в деяких сім'ях родичі, котрі проголосували за різних кандидатів, не розмовляють одне з одним. І ви легко здогадаєтеся, хто є ініціатором бойкоту. Запам'ятайте, прошу, своє припущення. Це важливо.
Результати виборів у Сполучених Штатах викликали розчарування у багатьох українців, оскільки Трамп прямо заявляв про намір припинити військову підтримку Україні та прагнув завершити війну Росії на нашій землі, змушуючи Україну визнати свою поразку. У соціальних мережах з’явилася величезна кількість коментарів, що відображають глибокий відчай, що призвело до виникнення антитренду — мемів, які іронізують над цим станом.
У другій частині анімаційного фільму "Мадагаскар" є сцена, де жираф-іпохондрик, який постійно шукає у себе нові хвороби, завжди їх виявляє. Він витрачає багато часу на детальний опис своїх недуг, вимірює температуру, докучає своїм друзям та ветеринару, а також приймає ліки, поки не опиняється в своїй природній середовищі – диких африканських саванах. Коли він виявляє у себе ще одну незначну проблему зі здоров’ям, але не знаходить співчутливого лікаря, герой намагається підготуватися до смерті, знайшовши відповідну "помиральну яму". Цю ж "помиральну яму" почали активно шукати українці після новини про перемогу Трампа, згідно з жартами кмітливих користувачів українського Інтернету.
Іноді мені здається, що ми — справжні майстри в створенні "помиральних ям". Однак, це лише моє враження. Якщо поглянути на ситуацію з іншого кута, то в міжнародному контексті українців сприймають як людей, здатних знаходити рішення навіть у найскладніших обставинах. Коли я перебуваю у Франції, випадкові знайомі часто нагадують мені, що українці вирізняються своєю відвагою та винахідливістю. Іноді це дуже приємно чути, але в той же час це створює певний тягар: адже я, як українка, повинна відповідати цим очікуванням і самостійно вирішувати всі труднощі, наприклад, з іноземною податковою системою. Ми звикли покладатися на себе, адже наш девіз звучить: "Хочеш зробити щось якісно — зроби це сам".
Проте, якщо замислитись над тим, як ми себе презентуємо, яку історію транслюємо оточуючим про наші можливості, вміння та підходи до вирішення проблем, складається враження, що ми лише й зайняті тим, що без упину риємо "яму для себе". Причому, ці "ями" не стільки призначені для наших супротивників, скільки створюються нами самими, у той час як ми шукаємо ворогів серед власних рядів.
Здорова самокритика -- це, звісно, непогано. Це допомагає нам розвиватися, ставати ліпшими. Та коли головною метою стає завдання вижити як нації і зберегти суверенітет країни, корисно частіше здійснювати ревізію своїх теперішніх ресурсів і думати, як їх збільшити в майбутньому, а не розмірковувати над тим, скількох помилок ми припустилися в минулому.
Як фахівець у галузі психотерапії, я завжди підкреслюю, що в цій сфері, так само як і в житті, існують важливі обмеження. Чесні професіонали ніколи не гарантують своїм клієнтам, що психотерапія допоможе їм позбутися всіх можливих страждань. Життя не завжди є легкою прогулянкою по сонячному весняному парку. Щастя не є обов'язковим, наше оточення не завжди приймає та любить нас, а робота може бути далека від ідеалу. Зрештою, завжди знайдуться ті, хто не сприймає нас. Світ не зможе уникнути смерті та хвороб у найближчому майбутньому, чи то через роки, століття чи тисячоліття. Один відомий вислів, який часто пов'язують з Ворреном Баффетом, ілюструє те, що ми насправді можемо зробити: "Перш ніж вибратися з глибокої ями, людині потрібно перестати копати".
Ми не в змозі назавжди позбути світ страждань. Проте є можливість суттєво зменшити, а можливо, й повністю уникнути шкоди, яку ми завдаємо собі та іншим, коли це в наших силах. Для цього, по-перше, необхідно навчитися розрізняти, що дійсно в наших силах, а що наразі залишається недоступним. По-друге, ми повинні свідомо ухвалити рішення "не копати". Це означає, що ми не повинні вчиняти дій, які відводять нас від правильних рішень і збільшують ймовірність негативних наслідків. І це може бути складним завданням для певної категорії осіб. Чи пам'ятаєте, на початку статті я запитувала, хто, на вашу думку, найімовірніше стане ініціатором сімейного бойкоту — прихильники республіканського кандидата чи демократа?
Ви абсолютно праві, якщо у вас виникли підозри щодо прибічників демократії. Це, безумовно, люди з високим рівнем освіти, стабільним матеріальним становищем, які мають суворі вимоги до якості свого оточення та виявляють значну самокритичність. Їм з дитинства вбивали в голову: щоб стати кращими, потрібно вміти знаходити власні помилки та виправляти їх. Крім того, їх навчали, що насильство і обман — це неправильно, з кожною людиною можливо знайти спільну мову, знання — це сила, а конфлікти повинні вирішуватись справедливо, при цьому важливо дотримуватись правил гри. Вони виросли в середовищі, де світ мав би бути зрозумілим і передбачуваним, де добрі люди заслуговують на щасливе існування, а злочинці отримують покарання, яке їм призначають ті ж самі корупціонери, які, можливо, стали кращими, але все ще пам’ятають свої колишні "таланти".
Проблема цієї моделі в тому, що вона може існувати тільки в обмеженому контексті тимчасового політичного балансу й відносної економічної стабільності. Щойно умови змінюються, наростає загроза, змінюються правила, зменшується кількість ресурсів, система хоче повернутися в початкове становище, тобто до стабільності. Однак старої стабільності вже немає, повернути її неможливо. А щоб реагувати на нові виклики, доведеться ризикувати -- порушувати старі правила або переписувати їх, вдаватися до непопулярних заходів, визнавати, що модель, яка підтримувала стабільність, дала збій, і зустрічатися віч-на-віч із "поганими людьми", яким іще вчора хороші люди й руки б не подали.
Велика помилка -- ігнорувати інші наявні моделі й бути зарозумілими стосовно людей, які їх поділяють. Нехай у тих, хто вірить у популістські міфи, гірша освіта, менше грошей і менш розвинений тонкий смак до художньої літератури, та вони є і готові взаємодіяти. Звісно, середній клас поповнюється не за рахунок еліти, яка спустилася соціальними сходами, а за рахунок соціальних ліфтів, які, може, й будує середній клас, однак обслуговують ті, кому не завжди доступна вища освіта й квитки в оперний театр. Відсутність академічної освіти часто прирікає їх на помилки, але досвід вирішення проблем і виправлення помилок буває безцінним у реальному світі. Найліпші інженери проводять час не тільки за розрахунками, спілкування з практиками без фізико-математичної освіти найчастіше дає такі блискучі рішення, які було б неможливо одержати навіть за допомогою суперкомп'ютерів. За великим рахунком, ми частіше спостерігатимемо бажання високоосвічених людей відгородитися від тих, хто не здобув хорошої освіти, ніж навпаки. Й це породжує прірву між верствами суспільства, коли замість взаємного обміну наростає взаємна зневага.
Я завжди вважаю, що ініціативу в спілкуванні повинні проявляти ті, хто є більш досвідченим. Якщо матеріальний добробут і освіта розглядаються як ознаки зрілості (з точки зору тих, хто має обидва ці фактори), то саме від них можна очікувати руку, простягнуту для рукостискання. Якщо ми визнаємо, що демократичний світ є більш організованим і стійким, то наше завдання полягає в тому, щоб донести це до тих, хто не усвідомлює, що їхній добробут виникає саме завдяки цій системі. Якщо учні не зрозуміли матеріал, це не їхня провина, а свідчення того, що вчитель не виконав свою роботу. Я розумію, що багато моїх співвітчизників можуть не погодитися зі мною. Але я маю освіту вчителя фізики, і це дає мені право висловлювати свою думку.
Цю відповідальність нелегко прийняти, проте саме вона надає нам право вважати себе дорослими. Отже, тим, хто нині намагається знайти своє "місце в безодні", варто зупинитися. А тим, хто риє собі емоційну ямку, аби поховати там свої мрії, потрібно припинити цю справу.
Я вирішила пригадати, як жирафові вдалося покинути "помиральну яму", коли він вирішив, що є смертельно хворим і жити йому залишилося тільки два дні. Йому допоміг король лемурів. Він побачив жирафа й почав фантазувати:
"Якщо б у мене залишилося всього два дні життя, я б вирішив здійснити щось, про що мріяв усе життя, але завжди відкладав через страх. Наприклад, я б навчився свистіти в художньому стилі. Або ж, можливо, спробував би захопити сусідню країну, аби впровадити там свої ідеї. А що б ти зробив, якби не боявся?"
-- Я б сказав одній особі те, чого ніколи їй не казав.
Прекрасно! Підійди ближче, заглянь у її очі, зустрінься з нею обличчям до обличчя і тихо скажи, наскільки ти її зневажаєш...
Ситуація може бути далеко не ідеальною, навіть можна стверджувати, що вона є вкрай важкою. Однак відсутність страху втратити те, що вже виявилось втраченим, дозволяє нам реалізовувати наші найкращі вміння — діяти самостійно. І слід пам’ятати, що ми не лише відважні та спритні, а й здатні швидко адаптуватися і знаходити рішення там, де інші бачать лише безвихідь. Тож давайте зосередимося саме на цьому.
