Олексій Кравчук, режисер і воїн, зазначає: "Хоч це може звучати парадоксально, війна перш за все навчає нас гуманності".

Олексій Анатолійович Кравчук — український артист, режисер, викладач та організатор театральної діяльності. Він є сином актора і режисера Анатолія Кравчука та акторки Ірини Кравчук. Окрім того, Олексій є онуком відомого українського режисера-документаліста Сергія Кореняка.

Він працював актором у Харківському академічному українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка та Львівському академічному театрі, названому на честь Леся Курбаса, де з 2006 по 2012 рік обіймав посаду директора. У період з 1995 по 1999 рік, а також у 2012 році, виконував обов'язки режисера Донецького драматичного театру. З 2000 по 2002 рік був в. о. головного режисера Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові. З 2012 року займає посаду головного режисера Луганського театру ляльок, а з 2015 року — директор і художній керівник Львівського академічного театру "І люди, і ляльки".

Після початку широкомасштабної агресії Росії я вирішив стати добровольцем 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Брав участь у боях, де зазнав поранення та контузії поблизу Бахмута. З липня 2023 року, після завершення служби, я знову зайнявся роботою в театрі.

-- Скажіть, будь ласка, як до вас правильно звертатись: Олексій чи Олекса? Бо у різних джерелах використовують обидва імені.

У паспорті я значусь як "Олексій", але під час навчання друзі стали називати мене "Олекса". Багато з них досі звертаються до мене саме так, і я цьому не заперечую. Це ім'я мені до душі, адже воно має багатий історичний контекст. Варто лише згадати про Олексу Довбуша.

Ви з'явилися на світ і провели свої молоді роки в родині, повній акторської творчості. Можливо, у вас була нагода уникнути служби в радянських збройних силах?

Так, така можливість дійсно існувала. Мій батько міг уникнути мого призову в армію, адже на той момент вже мав звання народного артиста України та обіймав посаду головного режисера Львівського українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Проте в нашій родині навіть не піднімали цю тему. Оскільки всі чоловіки в родині служили, я вирішив, що і мені слід піти на службу. Це було моє свідоме рішення, яке для мене мало велике значення. Я відчував потребу пройти певні випробування, перевірити свій характер і свої можливості. І, на мою думку, мені пощастило, адже я потрапив до десантних військ.

Яким чином ви опинилися в роті спеціального призначення? Зазвичай до таких підрозділів відбирали лише тих, хто мав відмінну фізичну форму, переважно спортсменів.

У десятому класі я відкрив для себе парашутний спорт, і до моменту призову вже встиг здійснити декілька стрибків. Коли мені запропонували можливість служити в десантних військах, я одразу погодився. Мене обрали разом з кількома іншими хлопцями і відправили до Угорщини, де я проходив свою військову службу.

-- Тобто ви не жалкуєте, що свого часу відслужили в радянській армії.

Зовсім ні. Це був чудовий досвід для мене. Я досі спілкуюсь з двома своїми колишніми командирами. Коли я отримав травму, вони телефонували мені, виявляючи підтримку та цікавлячись, чим можуть допомогти.

-- А акторську професію свого часу обрали, щоб продовжити творчу династію, чи вам це дійсно було цікаво і ви відчували до цього хист?

-- Мені завжди дуже подобався театр. Я люблю театр і все, що з ним пов'язано. Це справді моє. Я після служби в армії спочатку закінчив акторську студію при театрі імені Марії Заньковецької, а потім пробував вступати до київського інституту імені Карпенка-Карого. Але не пройшов за конкурсом і поїхав до Харкова, де вступив до Харківського інституту мистецтв.

Олексій Кравчук під час зйомок у серіалі "Кава з кардамоном".

Ви завершили навчання на акторському курсі, а через кілька років знову вирішили продовжити освіту у Харківському інституті мистецтв, цього разу обравши спеціальність режисури. Чи усвідомили ви, що акторська діяльність не є вашим покликанням?

В кінці 80-х років минулого століття я працював актором у театрі, який носить ім'я Леся Курбаса у Львові. Цей заклад був заснований Володимиром Кучинським, і саме він став тією особою, яка спонукала мене задуматися про вступ до режисури. Його навчання та ідеї змушували мене глибше аналізувати суть вистав і їхній зміст. Під його впливом у мене виникло бажання спробувати себе в ролі режисера. Так і розпочалася моя подальша творча кар'єра. Я безмежно вдячний Театру імені Леся Курбаса та Володимиру Кучинському за цей важливий етап у моєму житті.

Що спонукає вас обирати роботу з ляльками? Які аспекти цього процесу викликають у вас інтерес?

Колись я був вражений театром ляльок завдяки його чіткості та прозорості. Я усвідомив, що лялька ніколи не вдається в обман. Драматичний актор може грати на емоціях, викликати сльози, проте лялька залишається незмінною у своїй формі. Ця форма завжди говорить сама за себе. І саме в цій формі ти знаходиш точний зміст і вираження. Тому я справді насолоджуюсь роботою з ляльками. Через них можна передати будь-яке послання.

Олексій Кравчук в світі лялькового мистецтва

У 2014 році ви обіймали посаду головного режисера Луганського театру ляльок, що дало вам можливість стати свідком трагічних подій на сході України. Які моменти залишили найбільший слід у вашій пам'яті, що вас вразило найбільше в той час?

-- Я чесно скажу, мене тоді неприємно вразила безвідповідальність нашої влади. Я бачив, що відбувалося в Луганській області, я бачив, що відбувалося в Донецькій області, куди я їздив до філософа й історика Ігоря Анатолійовича Козловського. Я бачив, що влада фактично кинула напризволяще людей, які тут живуть, а там залишилося дуже багато справжніх патріотів України.

Я двічі залишав Луганську область. Перший раз, коли російські війська вступили до Луганська, мені довелося вибратися через Росію до Криму. Потім, з Криму, я відправився останнім потягом "Сімферополь -- Львів". Мені в цьому допомогли люди, які приховали мене в купе провідників. Пізніше я знову вирішив повернутися до Луганська, хоча це було досить ризиковано. Я не міг залишити там свою машину, і мені стало шкода її покидати. Врешті-решт, я виїхав через Росію на своїй машині з львівськими номерами.

Я насправді був свідком подій на сході країни в 2014-2015 роках. Я відвідував міністерство і ставив запитання: "Що робити з театрами? Як бути з колективами?". Однак конкретних відповідей я не отримав. Не було жодної організованої евакуації культурних установ. Нам надали вказівки, які радили виїжджати власними силами та засобами. Але театри не мали ні ресурсів, ні можливостей для повноцінного виїзду. І взагалі, куди їхати? У невизначеність? У безвихідь?

Повторюся, там залишилося дуже багато справжніх патріотів, на яких можна було спиратися, яким можна було підказувати, що і як робити у тій непростій ситуації. Але влада фактично залишила їх напризволяще сам на сам із російськими окупантами. Оце мене сильно вразило.

Олексій Кравчук на території Донецької області.

Поділіться своїм досвідом участі у цій війні, розповівши про свою службу у війську.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я миттєво направився до 80-ї десантно-штурмової бригади. Тоді було величезне скупчення людей, які прагнули потрапити до їхніх лав. Але, на моє щастя, незважаючи на мій вік, мене прийняли. Я влився у надзвичайно сильний колектив, оточений молодими, обдарованими та мотивованими хлопцями. Це були люди, які чітко усвідомлювали свої цілі та завдання. Взаємини в нашій групі суттєво відрізнялися від тих, що панували в радянській армії. Тут була присутня особлива людяність і здорові наративи. Коли командир збирав нас, щоб визначити завдання, він завжди враховував думки найбільш досвідчених бійців. Ніколи не було так, щоб когось відправляли на завдання без обдумування. Для мене це стало яскравим прикладом мудрого і зваженого командування.

Я виконував бойове завдання, аби забезпечити прикриття для снайперської групи. Хлопці виконували свою роботу, стріляючи по ворогу, а я стежив за їхньою безпекою. Звісно, їхній зір був кращим, і вони володіли більшими знаннями, ніж я. Я навчився від них багатьом корисним навичкам і щиро вдячний своїм побратимам за підтримку та навчання. Якби не ці знання, можливо, я б і не дожив до сьогодні.

Після отримання поранення я провів вісім місяців на лікуванні і згодом повернувся у свій підрозділ, ставши водієм командира роти. Коли ж мені виповнилося 60 років, командир звернувся до мене зі словами: "Олексо, мабуть, настав час зупинитися, пора на дембель". Тепер вже більше року, як я демобілізувався і почав працювати в театрі.

Олексій Кравчук поряд зі знищеною бронетехнікою

-- Якщо не помиляюся, то ви й на фронті не розлучалися з ляльками та ставили лялькові вистави для бійців.

Ні, це зовсім інша історія. Є талановитий актор-лялькар і режисер на ім’я Валерій Дзех, який, коли розпочалась війна, добровільно вирушив до армії. На сьогодні він вже офіцер і виконує бойові завдання на Сході. Саме він став ініціатором створення лялькового театру в армії. У 2022 році Валерій захищав рідний Харків від ворожих нападів. Командири знали про його мистецькі здібності, і одного разу один з них запропонував: "Давай, принеси свої ляльки та покажи щось для хлопців". Валерій почав ставити невеличкі вистави для своїх побратимів, що справді піднімало їхній настрій і бойовий дух. Згодом сам генерал Залужний дав добро на створення військового лялькового театру як окремого підрозділу в структурі ЗСУ. Цей театр продовжує існувати та функціонувати. Після моєї демобілізації Валерій зателефонував мені і запитав: "Олексо, чи зможеш приїхати і приєднатися до нашого театру?". Я з радістю погодився. Так я почав брати участь у лялькових виставах для військових. Наразі проект, започаткований Валерієм, отримав новий розвиток і реалізується в рамках "Культурного десанту". Я також мав честь виступати разом з хлопцями перед нашими побратимами.

Олексій Кравчук з іграшковою лялькою.

У суспільстві існує різноманітне ставлення до "Культурного десанту". Деякі вважають, що артисти в рамках цієї ініціативи лише знайшли собі зручну альтернативу військовій службі, уникаючи служби в бойових підрозділах. Яка ваша думка щодо доцільності та важливості такого явища, як "Культурний десант"?

Це надзвичайно важлива ініціатива. Існує безліч способів підняти бойовий дух. На жаль, часто наші офіцери з морально-психологічного забезпечення вважають, що найкращим методом є віддання наказів або погроза покараннями. На мою думку, це викликано нестачею культурного виховання. Події, схожі на "Культурний десант", дійсно дають позитивний ефект. Вони здатні підняти бойовий дух. Я сам неодноразово був свідком цього. Наприклад, я виступав з ляльковими виставами перед бійцями моєї рідної 80-ї десантно-штурмової бригади, зокрема, перед розвідниками, які нещодавно повернулися з завдання. Вони сиділи втомлені та виснажені, але коли ми почали грати, я бачив, як їм це дійсно потрібно.

Зараз дуже потрібна людяність. Бо патріотизм ґрунтується зокрема й на людяності. Я вважаю, що людина стає сильною, коли вона не втрачає себе у дитинстві. Коли вона не втрачає казки своїх бабусь і дідусів. Ця ніжність, ця теплота, ця людяність -- вони проростають силою. І саме це зараз може робити "Культурний десант". Якщо хтось думає, що хлопці собі там знайшли "тепле містечко", то це їхня справа. Я так не думаю.

Як ви почуваєтеся в даний момент після отриманого поранення?

-- Зараз уже добре. А от після поранення було дуже важко. Коли мене завалило у бліндажі і я отримав поранення, то було дуже боляче. І я собі тоді так молився: "Боже, дякую тобі за життя. Я вже пожив і якщо я маю піти, зроби так, щоб це було не так боляче". Тільки я так подумав -- у цей час завал розгрібає наш старшина Сергій Васильович Семець і каже: "Олексо, вставайте". А я відповідаю: "Сергію, я не можу". То він мене і витягнув ще з одним моїм побратимом Ігорем Казимировичем, який потім мене тягнув на собі кілька кілометрів. Хоча за віком він майже такий як і я.

Хоча зовнішніх відкритих травм у мене не було, я все ж отримав перелом семи чи восьми ребер. Можна сказати, що це була свого роду "львівська реберня" (сміється). Через це мені було вкрай важко пересуватися, дихати і виконувати будь-які справи. І навіть коли кістки почали зростатися, надягати бронежилет залишалося справжнім випробуванням.

Чесно кажучи, страх охопив мене пізніше, коли рани загоїлися, і знову постало питання повернення на фронт. Я відчував сильний трепет. Тоді я звернувся до своїх товаришів: "Хлопці, а ви не відчували страху, коли поверталися після поранення на бойові завдання?" Їхні відповіді були однозначними: "Звичайно, страшно. Але ти повернись, і побачиш, що все буде добре". Саме їхня підтримка та солідарність допомогли мені подолати цей страх.

Зараз, коли я залишив військову службу, я постійно відчуваю бажання підтримувати своїх товаришів. Якщо є така можливість, то намагаюся допомагати їм, переганяючи автомобілі, а також займаюся волонтерством. Я звертався до військового комісаріату з проханням повернутися, але отримав відмову: "Вам вже 61 рік, ви більше не підлягаєте мобілізації".

-- Скажіть, а чому ви у себе на роботі у шухляді свого робочого стола тримаєте пістолет?

-- О, ви й це знаєте? Я свого часу хотів якось себе проявити, щоб отримати у нагороду іменний пістолет. Але так і не заслужив його (посміхається). І коли вже демобілізувався, то придбав собі на законних підставах звичайний травматичний пістолет. Зараз час від часу я ходжу до тиру, тренуюсь у стрільбі -- й не тільки з пістолета, а й із гвинтівки й автомата. А коли їду на фронт із волонтерською допомогою, то завжди беру зброю з собою. Бо ситуації у дорозі можуть виникнути різні, різні люди можуть тобі зустрітись. І зброя під рукою точно не буде зайвою. Пістолета можна і не діставати, але він додає впевненості та підтримує дух воїна.

Мені відомо, що вашому зятю співробітники ТЦК вручили повістку прямо на вулиці. Якби не ваше втручання, його в той же день могли б направити до навчального центру. Як ви, спираючись на свій військовий та життєвий досвід, оцінюєте ситуацію, коли людину можуть мобілізувати просто з вулиці?

-- Я гадаю, на сьогодні "джентльмени" з ТЦК в більшості просто не вміють говорити з людьми. Звісно, що має бути мобілізація і має бути демобілізація. Це два дуже важливі чинники. Бо є хлопці, які воюють уже третій рік, і вони заслуговують на демобілізацію, бо інакше вони просто "вигорають". Але з людьми треба вміти говорити. На превеликій жаль, працівники ТЦК цього не вміють робити. Це, до речі, вміють хлопці, які вже повоювали, які пройшли якісь бойові ситуації. Бо вони знають, про що говорити.

Що стосується історії з моїм зятем, то він -- лікар-реабілітолог. Якраз нещодавно отримав грант на придбання необхідної апаратури, відкрив кабінет і почав працювати. Коли його забрали, я прийшов до ТЦК, де спілкувався з однією пані підполковником. Я її просив: "Дайте хоча б три дні, щоб хлопець позакривав усі свої справи. Потім забирайте". Вона мені відмовила в категоричній формі. Тому я досить голосно з нею розмовляв (сміється). Так, що навіть хлопці позбігалися до її кабінету. Я тоді заявив, що я з цього кабінету не піду, поки не доб'юся свого. І хоч я вже досить старий чоловік, але ще сильний і тим більше -- десантник, тож викинути мене їм не вдасться. Тільки після цього зятю дали три дні. Згодом він потрапив до навчального центру. Я їздив до нього туди відвідувати й там мене теж не все влаштовувало. Мене обурювало, що коли дружини з дітьми приїжджають до своїх чоловіків, матері приїжджають до своїх синів, -- їх зупиняють на дальньому КПП і вони мають пішки півтора кілометра йти до основного КПП. А це було влітку, коли стояла страшна спека. Це, як на мене, зовсім не по-людськи. Зараз зять уже молодший лейтенант, служить на Покровському напрямку. Бригада у них недоукомплектована, не вистачає боєкомплекту й харчування. Тобто хлопцям там складно.

У мене виникає безліч запитань щодо організації мобілізаційних процесів. Як я вже згадував, на мою думку, у ТЦК повинні працювати люди, які вміють спілкуватися з громадянами та слухати їх. Наразі в ТЦК бракує таких спеціалістів. Деяким працівникам ТЦК не вистачає навіть базового почуття людяності.

-- Тобто можна припустити, що брак людяності у працівників ТЦК призводить зокрема й до нестачі людей в армії?

Так, це дійсно так. Це абсолютно вірно. Не можна просто так зловити людину на вулиці. Потрібно проявляти людяність. І хоча це може звучати парадоксально, але війна, насамперед, навчає нас цій самій людяності. На фронті побратими діляться останнім, рятують один одного з небезпечних ситуацій, готові ризикувати власним життям. Вони також намагаються допомагати місцевим жителям. Ми виїжджали, щоб роздавати людям хліб, консерви та інші продукти. Мій товариш Сергій, який допоміг мені вибратися з зруйнованого укриття, також врятував чимало котів, собак та інших тварин. Він витягував їх з ям і завалів... Людяність є найважливішим аспектом. Коли присутня людяність, тоді все працює. Я вважаю, що саме так і повинно бути.

Шановний Олексо, ваша невимушена усмішка завжди привертає увагу. Як на фотографіях, так і в бесіді ви випромінюєте позитив. У чому секрет вашого оптимізму, навіть у складні часи війни? Можливо, це ваша природна риса?

У молодості я мав досить песимістичний погляд на життя. Проте все змінилося, коли я зустрів Ігоря Анатолійовича Козловського, про якого вже згадував. Він був доцентом на кафедрі релігієзнавства в Донецькому державному інституті та викладав філософію в Донецькому національному технічному університеті. Через свою проукраїнську позицію його заарештували терористи, і він довго перебував у в'язниці. Згодом його звільнили в результаті обміну полоненими, і він повернувся в Україну. На жаль, рік тому він пішов з життя. Ми багато спілкувалися, і під його впливом я зрозумів, що, незважаючи на всі труднощі, життя має свою красу. Тому варто відчувати вдячність за цей світ і людей, які нас оточують. Відсутність вдячності є ще однією проблемою в нашому військовому керівництві. У своїй ролі наставника я часто наголошував на важливості цього почуття для молодих командирів: "Хлопці, навчіться цінувати простих солдатів, адже саме вони несуть на своїх плечах величезну відповідальність, у тому числі за ваші помилки". Саме тому я з усмішкою споглядаю на навколишній світ, адже відчуваю вдячність до нього. Я не знаю, скільки часу мені ще відведено на цій землі, але я щиро вдячний долі, Богові та життю за кожну його мить.

Якщо б ви мали шанс звернутися до всього українського народу, що б ви хотіли донести до людей, беручи до уваги ваш досвід як ветерана, волонтера, митця та просто як людину, яка пройшла через багато життєвих випробувань?

Я хотів би висловити свої найкращі побажання всім нам, насамперед, перемоги. Бажаю кожному з нас сили для подолання всіх викликів і завдань, що перед нами стоять. Окрім сили, важливо також мати мудрість, щоб правильно спрямовувати цю енергію в потрібне русло. І, звичайно ж, бажаю любові, адже без неї жоден шлях не буде успішним у нашому житті.