Річниця катастрофи в Сандармоху: спроби Росії "денацифікувати" українців мають глибоке коріння і не є новим явищем.
Автор Тетяна Шептицька заступник директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили". Науковиця (кандидатка філологічних наук), громадська діячка
Однією з причин, чому світ не усвідомлює колоніального характеру нинішньої війни і сприймає її як наслідок хворобливих фантазій окремого диктатора Путіна, є недостатнє знання про наше радянське минуле, зокрема про тривалу антиколоніальну боротьбу українців за своє право на національну ідентичність. Нам слід постійно нагадувати не лише міжнародній спільноті, але й самим собі, що ракети та дрони, які обрушуються на нас, окупаційні війська, які знищують наші міста, а також ті "мирні росіяни", що вигукують "Гойда!" – всі вони є продовженням політики, яку здійснювала радянська влада проти українців протягом багатьох років. Адже насправді операцію з "денацифікації" українців не вигадував Путін, і вона розпочалась не сьогодні, а ще за часів Сталіна.
Відзначення річниці розстрілу українських інтелектуалів у Сандармоху, що відбувся з 27 жовтня по 4 листопада 1937 року, є нагодою ще раз підкреслити злочинну природу комуністичного режиму, який став основою сучасного рашизму. Цей жахливий акт був цинічно запланований на річницю більшовицького жовтневого перевороту 1917 року — події, що започаткувала Радянський Союз, в який нас знову намагаються силоміць повернути російські агресори. На жаль, трагедія Сандармоху є лише однією з численних сторінок нашого Розстріляного відродження — епохи, коли покоління української інтелігенції 20-30-х років ХХ століття було жорстоко ліквідовано сталінським режимом. Незважаючи на те, що історія не знає умовного способу, творчий і розумовий потенціал тих, хто належав до цього покоління, свідчить про те, що Україна могла б мати зовсім іншу долю та шляхи розвитку, ніж ті, що були нав’язані "імперією зла". Натомість її найкращі представники виявилися в безоднях розстрільних ям по всьому СРСР, загинули в жахливих умовах таборів, а їхні досягнення залишилися забутими для кількох поколінь.
У психологічній війні, розв'язаній Росією ще до початку активних бойових дій, українців постійно піддавали тиску запитаннями, на кшталт: "Де ваші нобелівські лауреати?", "Де ваші видатні перекладачі та їхні роботи?", "Де ваші повноцінні й авторитетні словники?" Часто люди, які не мали достатньої обізнаності, залишалися без відповіді на цю агресивну і, здавалося б, звинувачувальну риторику. Проте, єдине, що можна сказати у відповідь: наші найвідоміші культурні діячі поховані у братських могилах – від Биківнянського лісу під Києвом до найбільшого радянського концентраційного табору "Соловки". Вони загинули від кулі чекістів, зазвичай у потилицю, і були закопані без належної пошани чи ритуалів. Радянська влада невпинно викреслювала їх з історії, видаляючи їхні образи з фотографій, підручників і документів, немов вони ніколи не існували. Москва прагнула знищити будь-які прояви національної свідомості на наших землях і не бентежилася використовувати всі засоби репресивного апарату для досягнення своїх цілей.
5 серпня 1937 року в Радянському Союзі стартувала одна з найбільших кампаній репресій, спрямованих проти власних громадян. Оперативний наказ НКВС СРСР №00447, підписаний 30 липня 1937 року наркомом М. Єжовим, детально визначав хід таємної спецоперації, її тривалість та кількість можливих жертв. Цей документ передбачав репресії щодо колишніх куркулів, злочинців та інших елементів, які вважалися антирадянськими.
Чи не з тих часів, коли військовий злочинець Путін впровадив термін "СВО", почала діяти його жахлива машина смерті? Вона працює без жодних емоцій, ігноруючи статус, походження, попередні досягнення та професійну значимість, не шкодуючи ні молодих студентів, ні шанованих академіків.
Піковим періодом розстрілів української інтелігенції став кінець жовтня -- початок листопада 1937 року, а його трагічним символом -- урочище Сандармох у Карелії. Саме тут із 27 жовтня до 4 листопада 1937 року співробітники НКВС розстріляли 1111 в'язнів "першого соловецького етапу", з-поміж яких було чимало українців, зокрема: театральний режисер Лесь Курбас, письменники Микола Куліш, Микола Зеров, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Валер'ян Підмогильний, Микола Вороний, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський та багато інших науковців, священників, журналістів, музейників.
Під кожним із цих імен ховається не лише видатна біографія та значні творчі досягнення. Вони є символами українськості як свідомого вибору, навіть якщо їхні погляди мали яскраво виражений лівий політичний відтінок. Кожне з цих імен уособлює інтелектуальний потенціал, який за інших умов міг би прокласти для нації нові шляхи розвитку та відкривати нові горизонти.
На жаль, ми стали свідками міжпоколіннєвого культурного розриву, який призвів до розповсюдження в суспільстві вірусу страху та комплексів неповноцінності. В результаті цього відбулася фізична ліквідація національної еліти, а також загибель значної частини їхньої наукової та мистецької спадщини. Наш історичний облік стосовно "імперії зла" має цілком конкретні масштаби: втрати людських життів, зруйновані долі членів родин так званих ворогів народу, назавжди втрачені рукописи, щоденники та листи, без яких наше розуміння міжвоєнного періоду залишається бляклим і неповноцінним.
Однак Сандармох не був єдиним місцем, де знайшли свій вічний спочинок жертви Розстріляного відродження. В кінці жовтня 1937 року Київ також став свідком жахливих розстрілів, які пролунали в катівнях НКВС. 24 жовтня того ж року в столиці були розстріляні українські футуристи, серед яких Михайло Семенко, Андрій Михайлюк, Микола Скуба, поет Віктор Гудим, мовознавець Олексій Синявський та правознавець Арнольд Крістер. 25 жовтня з життя пішов історик Василь Гуристримба, 26 жовтня - директор Київського академічного театру опери та балету УРСР Іван Яновський, 27 жовтня - письменник, лінгвіст і перекладач Майк Йогансен, а 28 жовтня - письменниця Мирослава Сопілка. 2 листопада розстріляли поета та критика Якова Савченка. Тіла цих митців, як і численних інших, були вивезені співробітниками НКВС до Биківнянського лісу, де їх скинули в ями та засипали вапном і землею. Їхні історії залишалися забутими під грифом "Секретно" протягом багатьох десятиліть.
Зображення 3а, 3б, 3в. Судові рішення щодо української інтелігенції. Архівні матеріали з кримінальних справ, що стосуються розстріляних художників. Джерело: ГДА СБУ, фонд 6.
На жаль, Сандармох і Биківня не є єдиними похованнями жертв політичних репресій. Подібні місця, хоч і меншого масштабу, можна знайти практично в кожному обласному центрі колишньої України. Рутченкове поле (Донецьк), зона навколо Парку культури та відпочинку (Вінниця), П'ятихатки (Харків), Католицьке кладовище (Умань), Єврейський цвинтар (Черкаси), село Халявин (Чернігівська область), Другий християнський цвинтар (Одеса), 9-й кілометр Запорізького шосе (Дніпро), урочище Дем'янів лаз (Івано-Франківськ), урочище Саліна (Львівська область) та Тюрма на Лонцького (Львів) є яскравими свідченнями злочинів сталінського тоталітарного режиму проти українського народу. Сьогодні до цього списку додалися злодіяння російського режиму в Бучі, Бородянці, Ізюмі та інших містах України.
Розглядаючи покоління Розстріляного відродження, назагал не завжди воліють говорити про жертви, щоб не сприяти "віктимізації" українців. Не завжди хочуть розглядати контраверсійність суспільно-політичних процесів, аби не псувати позитивно-гламурних уявлень про період "українізації" та "розквіту національної культури". Ще менше наважуються аналізувати те, як російські більшовики, захопивши владу, використовували й підкуповували українську інтелігенцію, бо доведеться переглядати усталені образи митців.
Та чесної розмови не оминути. Інакше ми не зрозуміємо, як "буремні двадцяті" з величезною кількістю творчих особистостей, організацій, видань, наукових шкіл перетворилися на криваві тридцяті. Інакше ми не пояснимо, чому для совєтської системи однаково небезпечними виявилися й відданий Іван Кулик -- голова Спілки радянських письменників України, людина, яка користувалася довірою партійного апарату, здійснювала розкладову роботу в діаспорі та громила "буржуазний націоналізм", і Яків Водяний -- драматург, військовий діяч УНР, один із холодноярських отаманів. Або історик Василь Гуристримба, який 1934 року закінчив Московський інститут червоної професури при ВЦВК СРСР, а 1937-го був звинувачений у тому, що "шкідницьки обробляв примітки до творів В.Леніна" та в підручнику прагнув "відобразити все героїчне минуле українського народу, його боротьбу за незалежність, його колосальні творчі сили, показати, що українці завжди прагнули до самостійності".
Спостереження за радянською дійсністю 1930-х років, а також окремі зафіксовані свідчення, чітко вказують на те, що митці Розстріляного відродження опинилися у безвихідній ситуації, з якої вже не змогли знайти виходу. Ілюзія "загірної комуни", надії на революційні зміни в суспільстві та довіра до російського пролетаріату призвели Миколу Хвильового до трагічного рішення про самогубство, а багатьох інших митців — до арештів. У 1937-1938 роках бесіди інтелектуалів про стан української культури швидко ставали приводом для обвинувачень. Зокрема, Майк Йогансен під час допитів зазначав, що "в умовах радянської влади тим, хто пише правду, не дозволяють публікувати свої твори, натомість створюються комфортні умови для бездарних авторів, які пишуть під тиском". Він вважав, що "українська культура зазнає гноблення, а українцям не дають можливості її розвивати". Слідчі, напевно, зраділи таким свідченням і масово формували з представників культурного середовища "контрреволюційні терористичні націоналістичні організації".
Різноманітне і багатогранне покоління Розстріляного відродження знову постає перед нами. Його перше повернення відбулося в кінці 1980-х — на початку 1990-х, коли почали з'являтися публікації творів розстріляних авторів, а дослідники змогли нарешті висловити ідеї та концепції, які були проголошені півстоліття тому.
Сучасність, що поєднує музику з віршами українських поетів або творчим проєктом МУР, який прагне висвітлити долі репресованих художників та зацікавити людей національною літературною спадщиною, безумовно, відгукується у поетичних мріях, висловлених М. Йогансеном:
"Повернімось, вернімось додому
Мільйонами диких рослин,
Загремимо буковим грозом,
Проллємось молодим водопіллям".
Але молодече завзяття, щире захоплення й романтизація митців Розстріляного відродження не до кінця повертає їх справжніх. А вони попри свої вади й прорахунки заслуговують на те, аби постати в усіх складнощах доби й людської натури. І від цього не стануть меншими чи гіршими. Але, можливо, фінал життєвого шляху митців убереже нас нарешті від повторення постійних історичних помилок: із Росією, що страждає манією імперської величі й не визнає самостійності, культурної й національної окремішності українців, домовитися не можна!
Репресії проти української інтелігенції в Радянському Союзі можна розглядати як частину "денацифікації" в епоху, коли поняття "нація" ще не набула широкого відомого значення, коли НАТО не існувало, і коли не було жодних реальних загроз для Росії. Проте, найвидатніші представники української еліти, які були на передовій гуманітарного та наукового прогресу, усвідомлювали свою національну ідентичність і частково здобули міжнародне визнання, стали жертвами жорстоких переслідувань. Це сталося незалежно від їхньої лояльності або опозиційності, соціального статусу чи політичних переконань. Росія завжди усвідомлювала, що ліквідація української інтелігенції, фізичне знищення її лідерів та руйнування культурних цінностей призведе до "остаточного вирішення українського питання" і, врешті-решт, до зникнення українського народу з глобальної мапи. Тому важливо чинити рішучу опозицію не лише військовій агресії з боку РФ, а й історичному забуттю, яке культивувалося протягом багатьох років, спробам Росії реабілітувати сталінізм із його геноцидними практиками, а також замовчуванню наших втрат в епоху комунізму. Саме тому ми повинні пам'ятати про трагедію Сандрамоху, трагедію Биківні…
