"Тут вагнери": розвідник з Херсона Дмитро Павлинський загинув під Куп'янськом, рятуючи своїх товаришів.

На передовій загинув 46-річний розвідник Дмитро Павлинський з 23-го окремого стрілецького батальйону. Херсонець, який під час повномасштабної агресії Росії проти України оселився в Польщі, вирішив залишити все і повернутися на рідну землю, щоб захистити її. У своєму останньому бою Дмитро взяв на себе вогонь противника, рятуючи своїх товаришів від нападу вагнерівців.

Детальнішу інформацію можна знайти в статті на OBOZ.UA.

Зустрілися в Гданську.

Дмитро Павлинський дізнався про повномасштабне вторгнення Росії в Україну, перебуваючи в Польщі. Він вже кілька років займався встановленням веж зв'язку. Раніше працював як в Україні, так і в Росії.

Однак, з Росією у нього завжди були напружені стосунки. Він не раз ділився з родичами, що росіяни вже давно виявляли неприязнь до українців.

Світлана, дружина Дмитра, пригадує, як їхні шляхи перетнулися шість років тому в польському Гданську. Вона також працює в Польщі і живе там разом із двома дітьми. Відтоді їхня пара завжди залишалася разом.

"А у лютому 2022 року ми відзначали річницю нашого знайомства у Закопане, а потім я поїхала додому до Кривого Рогу, відвідати рідних. А вранці 24 лютого 2022 року приходить мати і каже, що почалася війна. Сказала збирай валізи та їдь до Польщі, там твої діти. Тому ще з двома племінниками ми вирушили назад", - каже Світлана.

Шлях виявився нелегким. Львівський залізничний вокзал був переповнений людьми, які, здавалося, готові були захопити вагони евакуаційного потяга. Світлана провела дві доби, стоячи в тамбурі поїзда, який тривалий час чекав у полях, уникнувши ворожих обстрілів.

"Я вже на кордоні"

Дмитро ще тоді разом із товаришами обмірковував, як вирушити на фронт. Він був десантником, служив у ПДВ. Про свої наміри Світлані не зізнавався. Нещодавно до нього завітав друг, і вони вирішили придбати джип. Запакували його генератором, медикаментами, тепловізором та бронежилетами. Дружині він постійно стверджував, що їде працювати з другом.

11 березня о п’ятій годині вечора Світлана вирішила зателефонувати, щоб дізнатися, коли її чоловік буде вдома. Він відповів, що ще залишиться на роботі трохи довше і обіцяє зателефонувати пізніше.

"О сьомій вечора я вже телефоную і запитую, коли ж ти прийдеш, адже вже пізно? На це він відповідає: 'Вийди в іншу кімнату, щоб діти нічого не почули'. І повідомляє, що вже на кордоні, і вони вирушають на фронт. Він усвідомлював, що я б не дозволила йому піти, тому і вчинив так", - зі сльозами на очах розповідає дружина.

На той момент в Україні пропав її брат разом із родиною. Вони потрапили в зону окупації поблизу Києва, і зв'язатися з ними не вдавалося. А ще до всього був Дмитро.

Півтора року на фронті в районі Донецька.

Дмитро разом із товаришем тривалий час добирався до фронту. Вони провели цілу добу на кордоні, оскільки українські прикордонники відмовлялися пропустити їхній джип через відсутність документів від військової частини. Коли ж вони нарешті доїхали до Києва в пошуках підрозділу ПДВ, їх затримала Служба безпеки України.

Двоє мешканців Херсону, не маючи при собі військових квитків, опинилися під загрозою через російські диверсійно-розвідувальні групи. Внаслідок цього їх на два дні замкнули в підвалі, проте згодом ситуацію прояснили і відпустили.

Зрештою Дмитро з другом потрапили до 23-го окремого стрілецького батальйону. Спочатку їхній батальйон захищав Київщину - Буча, Ірпінь, Гостомель.

Протягом більш ніж півтора року батальйон перебував на Донецькому фронті, між Покровськом і Кураховим. Під час ротацій бійці стали одними з перших, хто освоїв використання безпілотних літальних апаратів. Проте для Дмитра Павлинського це заняття не викликало інтересу. Як розвідник, він ніколи не прагнув до звань і нагород.

"Він заявив, що не зможе відправити новачків на завдання, оскільки зобов'язаний взяти участь особисто. А ті, хто має звання, вже отримають інші обов'язки. Тому він залишився на позиції старшого солдата", - розповідає його дружина. Від завдань він завжди відмовлявся, ніколи не залишався осторонь, навіть попри контузії та травми.

Дмитро вирізнявся своєю чуйністю та доброзичливістю. У повсякденному житті він був надзвичайно лагідний, проте на полі бою перетворювався на безжального бійця. Разом із товаришами, коли захоплювали ворогів, він завжди наголошував: "Хлопці, пам'ятайте, вони теж люди". Полоненим він зазвичай говорив, що якщо вони поводитимуться належно, то ніхто їм не зашкодить.

Незважаючи на те, що він був на передовій, він знаходив час для ранкових пробіжок. Переконував і інших солдатів, що треба займатися спортом, тримати себе у формі. Адже в минулому Дмитро займався боксом, був чемпіоном України.

Двері розчинилися, і з них пролунав звук автоматної черги.

Дмитро Павлинський загинув 23 вересня. За два тижні до цього їхній батальйон перекинули з Донецького напрямку на Куп'янськ.

Світлана розповідає, що 23-й окремий стрілецький батальйон відомий тим, що його бійці не здають жодної позиції. Якщо вони беруть позицію, то до кінця її утримують, потім беруть нові укріплення.

Під Куп'янськом ситуація була іншою. Солдати батальйону вже втомилися, вони 19 місяців обороняли свої позиції на Донеччині. Хтось із командування їм пообіцяв, що якщо вони візьмуть останню позицію, їх відправлять на ротацію. Це була якась низина, не найвигідніша точка. Але наказ є наказом, хлопці позицію взяли.

Після цього, замість обіцяної ротації, їх направили до Куп'янська. Там, замість знайомих Донецьких степів, де кожен кущ був на виду, їх зустріли лісові насадження. Ніхто точно не міг сказати, де проходять позиції ворога, а де знаходяться свої.

23 вересня Дмитро зателефонував Світлані і сказав, що йде на завдання, щоб вона не хвилювалася. Група розвідників разом із Павлинським рушила до лісосмуги. Говорили, що там мали бути наші позиції, але вони виявилися ворожими. Там Дмитро першим побачив чужий бліндаж.

Світлана згадує останні миті Дмитра: "Він тільки повернув голову до хлопців і сказав: 'Тут вагнери, а це вхід', коли двері раптово відкрилися, і почулася автоматна стрілянина. Діма, усвідомлюючи, що загине, прийняв на себе весь вогонь, прикриваючи своїх товаришів. Вони встигли обійти бліндаж і почали кидати в нього гранати."

Бійці зуміли винести тіло побратима. Другого дня вранці, коли медики підтвердили смерть Дмитра, командир зателефонував дружині та повідомив про його загибель.

У Дмитра була одна нездійснена мрія. Він мріяв про придбання невеличкого будиночка на узбережжі Криму. Крім того, після закінчення війни він хотів купити мотоцикл і проїхати ним всі куточки світу.

Коли його друг Сем, з яким вони пішли на фронт, загинув, Дмитро висловив бажання, щоб у випадку його власної загибелі його поховали в Володарці Київської області, поруч із батьком. Родичі виконали цю його останню волю.

Дмитро Павлинський отримав численні нагороди за свою службу, серед яких Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ "Сталевий Хрест", "Хрест хоробрих", а також Пам'ятна медаль "За стійкість". Він був удостоєний Почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ "Золотий Хрест" і відзнаки командира 63 ОМБР "За сумлінну службу". Крім того, Дмитро має нагрудний знак "За зразкову службу". За зразкову військову дисципліну, високий професіоналізм, ініціативність, вірність військовому обов'язку та з нагоди Дня Сухопутних військ України, що відзначається 12 грудня 2022 року, він також отримав Грамоту.